Design a site like this with WordPress.com
Для початку

Ігри всерйоз

Історія збірки “Відьмацькі легенди” доволі цікава.

“Оповісті зі світу Відьмака” (така інша назва книжки) — це проект поляків Войтека Седенька і Павела Лауданського. Десятиліття тому видавець Седенько і перекладач Лауданський вирішили вшанувати “Відьмака” і його творця Анджея Сапковського, уклавши антологію тематичних творів від сторонніх авторів. Здавалось би, нічого незвичайного, однак для триб’юту Седенько і Лауданський обрали російськомовних письменників. А надто в тому творчому колективі опинилися кілька українських авторів. Склалась анекдотична ситуація: українці писали для поляків російською. Збірку, звісно, видали у польському перекладі і лише згодом в оригіналі (що теж доволі незвично). Українського перекладу в антології, на жаль, досі немає.

Серед колективу авторів був часто критикований мною Сергій Легеза. Його оповідання “Ігри всерйоз”, звісно ж, сусідило (через одне) з твором Володимира Арєнєва… Не раз бачив думку, що саме ці “Ігри…” були тою ложкою дьогтю, котра занижувала загальний рівень збірки. Так один польський читач оцінив “Ігри всерйоз” на мінімальний 1 бал із 10. У противагу найкращому оповіданню антології, а це “Лютня і таке інше” пера Марії Галіної, він дав 7 балів.

Щоб запевнити, що низька якість тексту не є хибою перекладача на польську, хочу навести двійко відгуків від російськомовної аудиторії.

[…] Тоже глубокомысленная [гадость], слишком серьёзная; запуталась в языке, реальностях и симах, плюнула и просто дочитала. Что я, инструкции не читала, что ли?

Ольга Тигра у своєму ЖЖ.

Оксюморонное заглавие сразу должно настраивать на поиски глубины и неоднозначности в тексте.

В принципе, это и происходит. Потому что текст тут… он такой… Диковинный. Заставляет задуматься. Я уж не знаю, это творческая манера автора или особенности речи повествователя, но стиль… э-э-э… как бы тут выразиться? Непрозрачный тут стиль. То и дело прерываешь чтение и пытаешься осмыслить.

Ну вот, допустим, из середины:

Позже они разве что удивлялись, что учуяли тогда вообще хоть что-то; и прикидывали, что не будь с ними Ангуса эп Эрдилла, всё, наверное, сложилось бы по-другому.

(очень уж косноязычная фраза, разве нет?)

Голос второго был – как на слух – изрядно старше голоса первого.

(имеется в виду, что у двух этих голосов соотношение возрастов по цвету, вкусу, запаху могло оказаться иным?)

Прямо же и чуть вниз уводили волглые стены с бородами седого мха – даже странно, сколько и откуда такое взялось.

(сколько такое взялось? это по-каковски?)

Коридор заканчивался кованой дверкой в три четверти человеческого роста, накрепко, как на глаз, впаянную в каменные глыбы стены.

(как на глаз?)

Ангус эп Эрдилл уже сидел у той двери: нагнувшись, вёл руками, не приближая их слишком близко.

(а мог приблизить близко?)

Это только с двух страничек, 452 и 453. Но примерно в этом же духе – всю дорогу. Плюс постоянное употребление “такое”, “такие” в значении “это”, “эти”. Плюс “пещёра” – почему-то с буквой “ё”.

[…]

Сюжет тоже хитрозапутанный. Команда по борьбе с киберпреступностью отправилась в виртуальный мир под названием Сапковия, основанный понятно на чём. Задача — найти некий артефакт второго порядка (т.е. предмет, созданный внутри виртуального мира, а не прописанный программистами). После некоторых перипетий спецагенты достигают цели, а там… А там спойлеры.

Короче, завершается всё крайне нелогично. Может, я чего-то не понимаю… Возле артефакта второго порядка их поджидает заказчик спецоперации собственной персоной. Зачем он отправлял их на поиски, если прекрасно справился без них…
Конец спойлеров.

По манере изложения напомнило раннего Лазарчука.

В общем, читать можно, но сложно.

Андрій Бударов у своєму ЖЖ.

Обговорене оповідання написане 2013 року. До збірки “Мова Вавилону” планується додати твір 2004-го, тож на поступ письменницької майстерності Сергія Легези сподіватись марно.

Маю надію, що цією заміткою трохи прояснив, чому підозрюю тандем Легези і Арєнєва у непотизмі. Звичайно, припущення про “кумівство” базується лишень на моєму нерозумінні цінності подібних текстів для закордонного видавця, а тому звинувачення є абсолютно голослівним.

Одна відповідь до “Ігри всерйоз”

  1. Нарешті прочитав “Простаків і хитряків” Сергія Легези (в оригіналі російською “Простецы и хитрецы”).
    Непогана стилізація тексту, хоч не без переобтяження, зокрема в діалогах. Сюжет – тривія, черговий переспів оповідки про обдуреного чорта.
    Твір набагато кращий, ніж я очікував. Але я все одно не розумію, чому пересічне російськомовне оповідання репрезентує українську фантастику полякам у “Мові Вавилону”.

    Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: