Польська антологія української (і не дуже) фантастики “Мова Вавилону” вже в продажу.
А я нарешті прочитав включене в антологію оповідання Сергія Легези “Простаки і хитряки” (в оригіналі російською “Простецы и хитрецы”). Має непогану стилізацію тексту, хоч не без переобтяження, зокрема в діалогах. Сюжет — тривіальність, черговий переспів оповідки про обдуреного чорта. Твір набагато кращий, ніж я очікував. Але я все ще не розумію, чому пересічне російськомовне оповідання репрезентує українську фантастику у “Мові Вавилону”.
Принагідно згадаю, що збірка отримала назву від оповідання Світлани Тараторіної. Це конкурсне оповідання, яке подавалось на весняну “Зоряну Фортецю” 2017-го. Я також брав участь у тому конкурсі. Тоді мій “Холод” не виграв, але пройшов у фінал. А от “Мова Вавилону” здобула перше місце.
Наша писемність 