Сильно задумався після поїздки до країн Балтики у 2019 році.
У Латвії я міг поїсти таких звичних і рідних вергунів. Навіть у Росії я міг би їх купити.
А що я бачу, заходячи в український хлібний чи кондитерський магазин? Тістечка-макарони, брауні, меренги, круасани (вже 10 років не бачив просто «рогаликів») і навіть тульський пряник!
Одразу після поїздки я написав двом підприємствам листи з пропозицією розпочати випуск фасованих вергунів, але очікувано не отримав відповіді.
На превеликий жаль, українці майже не працюють над власними брендами з етнічним колоритом. Окрім львів’ян, звісно. А що смачного можуть запропонувати країні і світові харків’яни? Про харківське союзне печиво я вже писав.
У своїх працях історик М. Сумцов звертав увагу, що харківські ярмарки славились своїми сластьонами.
Сластьон — це український пончик із пшеничного борошна, посмажений на олії та обсипаний цукром або политий медом.
Первинно сластьон був вуличною їжею. У середині XIX сторіччя сластьони готували на базарах та ярмарках безпосередньо на очах у покупців. Жінка-сластьонниця стояла на майдані з пічкою і горщиком із готовим до випікання тістом, який обов’язково накривали онучею, аби те не затверділо. Коли покупець замовляв пончик, сластьонниця змочувала пальці, щоб не приставало, відщипувала шматочок тіста, викладала його на сковороду в олію, зазвичай конопляну, і пряжила. На олію не скупилась, і з готових пончиків аж текло по пальцях: по суті їх готували у фритюрі.
Згодом традиція випікання сластьонів прямо на ярмарку відумерла. Їх почали готувати у домашніх умовах і продавати вже холодними. А на початку XX сторіччя сластьони взагалі майже зникли з базарів, не витримавши конкуренцію з фабричними солодощами, зокрема з бісквітами “Жоржа Бормана” (нині корпорація “Бісквіт-Шоколад”). Можливо, якраз фабрика “Жорж Борман” вигадала нову візитівку міста, яка заступила старосвітські сластьони, — союзне бісквітне печиво.
P.S. Будь ласка, не звіть пончики “пампухами” — звіть “сластьонами”. А пампухи смакують з кропом і часником.
Наша писемність 